• Повернутися
  • Увійти
  • Регістрация

Скелі Довбуша

Стежкою, що пам’ятає сліди опришків
      Тут гірко пахне мокрим листям. Стежка круто забирає догори. З кожним кроком, здається наближаєшся до самого неба. Ще трошки, ще крок і, здається, черкну головою хмари. Земля – мокра, бо згори капає і капає – зовсім недавно пройшов дощ. Неслухняні ноги роз'їжджаються у різні боки, і загроза зірватися в урвище видається цілком реальною. Хапаюсь за гілки, але вони такі ж мокрі та слизькі. Руки брудні від розквашеного моху та болота. Але за всіх незручностей, я відчуваю, як мені тут дихається легко і просто.
© md-ukraine.com
      Тут – затишно і спокійно, як вдома у власній спальні. Більше того, здається, я ходила цією стежкою уже не раз. І навіть не десятки разів. І навіть не упродовж сотень років. Чую, як вростаю незримим корінням у цю землю, проростаю якимось правічним деревом. Здається, я завжди тут була, ще з часу появи цих дивних каменів. Величезні валуни і печери, створені природою і людськими руками, оповиті легендами, викохані у міфах.
Догори

Мовчазні свідки легенд

© md-ukraine.com
      Скелі Довбуша. Це вони. Тут, поблизу Бубнищ у Болехівському районі Франківської області. Вони величні і прекрасні. Вони живі. Я відчуваю їх. Чую їхнє дихання і якусь просту правду, недосяжну нам, живим, заглибленим у щоденні клопоти, які насправді ніщо у порівнянні з вічністю. Простяглись ці величні масиви, найбільші камені яких сягають аж 90 метрів із заходу на схід поблизу сіл Бубнище та Поляниця Івано-Франківської, села Труханів Львівської областей та в урочищі Заломи на південному схилі гори Соколова. Величезні розміри, незвична форма, проста та мовчазна їх краса не могли не будити людську уяву, що, в свою чергу викликало появу великої кількості легенд, пов’язаних із цими місцями.
Догори

Ой попід гай зелененький…

© md-ukraine.com
      Здається, чую пісню, що лине понад горами:
       Ой попід гай зелененький
       Ходить Довбуш молоденький
       На ніженьку налягає,
       Топірцем ся підпирає.
       Ой, ви, хлопці, свистом-свистом,
       Засипає стежки листом.
       Ой, ви, хлопці, бігом-бігом,
       Замітає стежки снігом…
       Ось про ці місця якраз і співається…
       Місцеві кажуть, що саме оцією стежкою, якою щойно дерлась, хапаючись за гілки, ходив колись, у XVII столітті із братчиками сам Олекса Довбуш.
      Більше того – десь тут він сховав та заклав до пори до часу свої скарби. Іноді навіть вказують на печеру, вхід до якої завалений величезним каменем, а відкотити його, приклавши силу, не можна. Лише той, хто знатиме заповітне слово, зможе увійти у Довбушеву скарбницю.
Догори
© md-ukraine.com
       Тут взагалі люблять Довбуша. Люблять і поважають. Називають навіть “непростим”, підкреслюючи, що мав він не лише звичайну людську силу, але й якусь дивну, чи то даровану таємничими мольфарами, чи то й самим Богом.
      Тут вірять, що коли прийде час вирішальної битви за рідну землю, Довбуш, який ніби-то не вмер, а зачаївся до пори у камені, вийде у світ людей. Тоді його камінь трісне, а Україна отримає такого героя, якого ще світ не бачив. Перед ним самі собою щезатимуть сили зла, і саме він подарує Україні таку омріяну свободу. Та відчуваю тут ще дещо – тут колись знаходили прихисток перші люди.
Догори

Як море стало горами

© md-ukraine.com
      Учені кажуть, що всі ці камені утворились близько 70 мільйонів років тому на дні моря. Навіть не віриться, що колись тут було морське дно, над поверхнею якого носилися лише блискавиці та рокотали громи.
       Та минали тисячоліття. Поступово море пішло, а його дно стало горами із химерними печерами та обвітреними вершинами.
      А потім сюди прийшли люди. Тут вони тулились один до одного, ховались від величезних диких звірів і палили вогнища, аби зігрітись серед такого великого і страшного, незрозумілого їм світу. Час ішов. Змінювався світ, змінювалось і це місце, та люди не полишали його.
Догори

"Замок" у піднебессі

© md-ukraine.com
      Чи не найцікавіший комплекс тут називають “Замком”. Учені датують його появу Х століттям. Тут, схоже, жили люди, що продовбували ходи, поглиблювали печери, прокладали східці. Кажуть, тут вони знайшли прихисток і оборону. Трохи пізніше було язичницьке капище. Тут є вибитий у скелі колодязь, щоправда, він не доходить до води, у печерах вибиті пази для дерев'яних колод. Великий інтерес викликають заглибини у формі долонь, облич, солярні знаки, що свідчить про культ сонця у наших предків. Дві великі ніші місцеві й досі називають лише “Брамою на той світ” і “Брамою у цей світ”. Звісно, все це відголоски давніх уявлень про світобудову та саме місце, де зараз, затамувавши подих, стою я.
Догори

Тут зможе пройти лише чистий серцем

      Але екскурсоводи про це говорять мало. Натомість вони щедрі на оповідки про Довбуша, про його скарби, про те, як любили його люди, які надії покладали на нього.
      Кажуть, він знався із нечистим. Та щоб стати поруч із Довбушем, треба було самому бути чистим серцем та безгрішним, а тому є ущелина, через яку нізащо не протиснеться людина, обтяжена гріхами. Всі, хто потрапляє сюди, на якусь мить зупиняється перед нею, згадує усе погане, скоєне чи подумане, а потім таки пробує пройти. Є й такі, що при досить делікатній комплекції, ледве протискаються, а є велетні, що прослизають так, мовби хід перед ними дивом розширюється. “Ось воно і є…” - кажуть відаючі люди, мовляв, комплекція тут ні при чім.
Догори

В очікуванні другого пришестя героя

© md-ukraine.com
      Видряпуюсь, хапаючись, як мавпа, на вершечок найбільшого каменя. Ноги розїжджаються, руки зісковзують. Шукаю якісь хоч найменші западинки у камені, аби таки вибратись наверх. Чую, як хтось, уже в мене за спиною, залишившись внизу, сердито кричить:
       – Куди прешся, божевільна! Жити надоїло?!
       Стараюсь не слухати і вперто повзу…
       Нарешті.
       Я підводжусь у повен зріст і озираюсь. Піді мною шумить і піниться, хвилюється і гуде зелене море.
       – Еге-ге-ей! – кричу, не стримавшись. І зеленим морем прокочується луна:
       – ..гей-гей!!!
      
Догори
Writer: © Liliya Musihina

      Здається, ніби то у правічних каменях щось простогнало-пророкотіло… Може, це десь звідкись із глибин підіймається стогоном голос самого Довбуша, що вріс у землю і довіку уже триматиме її на собі, або ж настане той день, коли відкине він каміння, висотається із глибин, аби стати на вирішальну битву за Україну?
       Скоріше б. Ми усі чекаємо.

Координати

Івано-Франківська обл.
на південний захід від с. Бубнище