Озеро Синевир

      Промені сонця пробиваються через віковічні колонади смерек та буків, вимальовуючи на опалій глиці химерні орнаменти та візерунки. Десь, зовсім близько, просто над головою подає голос невидима пташка. Від несподіванки ледь не присіла. “Нічого, – бурчу собі під ніс, – уночі дивних звуків та голосів буде ще більше”.

      Шумлять десь неподалік потоки. Йду на звук. Сходжу зі стежки трохи вбік. Ноги потопають у глиці і моху. Вивернуті дерева, що впали від вітру. А ось – смерека, обпалена, мабуть, небесним вогнем. Кажуть, блискавка вселяє у дерево живу душу, і коли взяти її на музичний інструмент, звучатиме він у стократ краще за будь-який інший. Люди тут навчились жити з природою одним життям – простим і безхитрісним: все, що потрібно, дасть ліс.

      Гірський потік шумить і гуркоче, вода – крижана. Знову дивуюсь: на березі потоку росте чарівна біла підойма, здатна повернути чоловікам втрачену молодечу силу. Про таке читала тільки в книжках. А ось воно – живе. Ось тут просто. Взагалі тут не лише багато трав, про які можна прочитати лише у Червоній книзі, але й тварин – дикий кіт, рись, кажуть, трапляються навіть ведмеді, але з ними краще не зустрічатись. Мене б, особисто, якось би більше потішила зустріч із білочками чи борсуком. А вони тут теж не дивина.

      Кажуть, тих, хто виріс на рівнинах, гори гнітять. Вони нависають над душею і тиснуть. Але тільки не на мене. Я люблю гори. І люблю горян. Із їхньою поетичною вдачею, з їхніми легендами і піснями. З їхніми вівцями і козами. З чудовою вишивкою, скрипками та трембітами. Для мене гори – це не просто каміння і смереки. Це – дух. Це – душа…

      Для когось, може, це просто одне із високогірних карпатських озер. Одне із десятків, мабуть, інших. Таке ж, як і Несамовите, де живе щезник, який, кажуть, “керує” погодою у Карпатах, таке ж, як і Марічейка чи Бребенескул. Та найбільше із них таки Синевир. Знаходиться воно у гірському масиві Внутрішні Ґорґани.

      Нема, мабуть, в цілій Україні жодної людини, яка б не чула про це озеро. Велике – його площа займає близько 5 гектарів на висоті 989 метрів над рівнем моря. Утворилось воно, кажуть учені, внаслідок зсуву, спричиненого землетрусом близько 10 тисяч років тому. Посеред озера височіє невеликий острівець.

      Та місцеві мешканці розповідають інше. Мовляв, давно-давно, коли не було ще тут ніякого озера, а лише широка та привільна полонина, пасли тут вівчарі свої отари. Серед них був і молодий красень Вир, що умів так грати на сопілці, що й рівних йому не було. Самі ж оці гори належали багатієві-графу, у якого підростала донечка Синь. Одного разу, їдучи в гори до вічарів по справах, узяв він із собою доньку. Дівчина збирала квіти, чоловіки говорили про щось своє, як раптом почула Синь десь поза деревами чарівні звуки сопілки. Як заворожена, пішла на звук. То грав Вир. Вони познайомились і почали таємно зустрічатись. Чому таємно? Бо не схвалював батько того, що його дочка, багата спадкоємиця любиться із простим вівчарем. Та як не крились закохані, як не ховались, кара таки їх досягла.

      Не змігши розлучити їх ні просьбами, ні клятьбами, батько Сині задумав страшне. І ось, одного разу, підстерігши хлопця, найняті батьком Сині, люди, скинули на нього із гори величезний камінь, який став його надгробною плитою. Не пробачила Синь батькові та не забула коханого. Прихилившись до каменя, плакала вона і вдень, і вночі, аж доки не наплакала ціле озеро. Кажуть, отой острівець на Синевирі – ото і є вершечок того каменя.
      Сюди стараються приходити закохані пари, адже ті, хто приніс сюди своє кохання, не розгублять його до кінця життя.

      Озеро дуже глибоке, подекуди глибина його досягає аж 24 метрів. Тож навіть у найспекотніші дні вода тут залишається холодною. І, що дивно, якою б не була повінь, – ніколи не виходить з берегів. Так, мовби хто закляв його. Чи не коло самого берега стоїть, мовби задивившись у дзеркальну поверхню озера, ліс. Немає навіть легкої рябини. Вода чиста і прозора. Тут вільно почувають себе раки і форель, адже ловити їх тут заборонено. Та й, чесно, якось не хочеться.

      Тут достатньо просто бути присутнім, аби відчути свою причетність до чогось правдивого і живого.
       Тепер тут Національний природний парк. Заповідна зона із тим рідкісним клаптиком первозданної природи. Тут хочеться думати і мріяти. Тут знаходить відпочинок стомлена і зболена душа, скидає із себе все набуте, надумане і несправжнє.