Джуринський водоспад

      Обіцяю собі, що як тільки доберусь туди, скину все, не зважаючи на відсутність купальника і наявність туристів, і просто пірну у крижану воду. Повітря, здається, плавиться і осідає на шар червоного пилу на дорозі. Від цього кольору і місцина отримала назву Червоне. Колись, у сивому минулому, тут, кажуть, було місто Червоногород. Та час стер його з лиця землі.

      Не витримую і скидаю сандалі. Ноги потопають у поросі. Раптом справа на фоні сліпучо-білих хмар з’являється башта замку. Стоїть він на узвишші, валиться і осипається каменями в урвище. Самотній напівзруйнований замок на горі.

      Кажуть, він не дуже старий, та настільки небезпечний для відвідувачів, що підходити до нього близько не ризикують навіть бувалі у бувальцях мандрівники. Каміння сиплеться і сиплеться, тому ним таки краще милуватися здалеку. Сама оборонна будівля на місті замку існувала ще з 13 століття, але періодично її знищували і відбудовували знову. Наприкінці 18 століття вона потрапила до рук реформатора Кароля Понінського, який 1820 р. звелів розібрати 2 вежі й перебудував замок на палац.

      Його син, Калікст, теж вирішив модифікувати палац так, як вважав за потрібне. До наших днів збереглися лише фото цього красивого та величного палацу, оскільки Перша і Друга світові війни поступово знищили те, що люди будували століттями. Замок зазнав непоправних руйнацій. А навесні 2013 року частково сама собою обвалилася частина однієї із веж. Ніщо не встоїть перед часом…

      І тут у мої думки про час, про замок, про людський будівельний геній починає прориватись тихий і далекий шепіт. Це він. Джурин. 16 метровий трикаскадний велетень і красень. Я не знаю жодної людини, яка побачивши його бодай раз, не закохалась би у нього до кінця свого життя.
      Кажуть, назву він свою запозичив у билинного богатиря Джурила, перед вродою якого не могла встояти жодна жінка.

      Я згадую свої крамольні думки про купання і сама до себе починаю посміхатись: логіка тих, хто назвав цей водоспад саме так стає мені зрозумілою…
       Про походження водоспаду повідають різне: мовляв, і турки прикладися при облозі замку, і що вже у новіші часи останні власники замку, маючи потребу у водяному млині, зробили все можливе, аби пришвидшити і посилити течію.

      Шепіт сильнішає і наростає, поступово перетворюючись спочатку на гомін, потім – гуркіт. Ми уже не перемовляємось між собою. Ми просто йдемо і слухаємо його. Стежка забирає вбік і вниз. Покірно йдемо туди, куди вона веде. Ось – течія річки. Обабіч неї – зелене шумовиння кущів та дерев. Поміж нього розкинулись намети. Щасливі діти грають у м’яча, дорослі, скориставшись нагодою, лежать на м'якій траві.
       Ось і він. Затамовую подих від його величі та сили. Сам вигляд водоспаду діє магічно.

      Біля нього можна простояти вічність, але краще все таки скупатись. Мить – і я опиняюсь у такій собі природній купелі. Вода холодна, але не крижана. Потоки води розминають моє засиджене тіло офісного планктону. Лише кілька хвилин, і я чую, як у мені оживає кожна клітинка, починає дихати і радіти життю. Після таких процедур мимоволі повіриш у цілющу силу живої води. Жива – та, що не стоїть на місці. А де вона ще б’є із такою силою, як не тут, на Джурині?

      Трохи вище за течією є ще один водоспад – Дівочі сльози. Кажуть, він бере початок із чудотворного джерела. Там – тихіше. Там майже нема туристів. Туди йдуть, аби помовчати і нарешті почути себе, забутого серед сірих буднів. Там шукають сенс життя. Тим більше, що зовсім поруч – «печера відлюдника».
       Так приємно – довго сидіти і дивитись на воду. Звідси важко піти. Тут просто затишно і добре. Тут – природно і по-справжньому.