Олеський замок

      Олеський замок був побудований ще у 14 столітті на Великому Шовковому шляху. Пізніше тут проліг також Чорний шлях Золотої Орди. Саме ординці і спричинились до його руйнації. Дерев’яний замок не зміг встояти проти шквалу їх стріл і вогню. Збереглись лише його кам’яні підвалини. Поступово замок відбудовували і він опинився на межі Волині та Галичини, а відтак за нього постійно точилась боротьба. Зрештою, у 15 столітті замок після тривалої облоги переходить під владу поляків і відтепер його починають називати Олеським.

      У 1519 році замок зазнає останнього на своєму віку нападу татарів. Після цього мешканці замку та прилеглих територій на якийсь час відносно заспокоюються. Починає розвиватись торгівля, ремісництво. Замок живе таким життям, як і усі замки: тут народжуються, живуть і помирають…
       Це історія замку, яку просто, як сторінку у підручнику, можна прочитати будь-де.
       Та є тут багато значно цікавішого…

      Джентльмени дарують дамам квіти, а королі – парки... Біля замку розкинувся прекрасний парк із тінистими алейками, десь зовсім поруч струменить річечка із зовсім незвичною для нашого вуха назвою – Ліберція. Може, від латинського «свобода»? Може й так. Бо ж ті, кому довелось тут жити і помирати за свою незалежність, мали б її цінувати понад усе. Олеський замок називають королівським – і недаремно.

      Саме тут народився король Ян ІІІ Собєський. Цей парк, у якому зараз гуляю, насолоджуючись безліччю відтінків зеленого, насадив він для своєї коханої дружини. Ех, не ті тепер чоловіки пішли! Зараз і букета не допросишся, а тут – цілий парк. Колись, мабуть, гуляли тут прекрасні кавалери та дами, годуючи з рук екзотичних павичів, лунала музика і спів…

      Підіймаюсь догори мощеним путівцем. Ось і замкова брама. Товстелезні стіни, які звели наприкінці шістнадцятого століття. Яка їх товщина? Півтора метра? Два?.. Скільки вони бачили, скільки витримали!.. Торкаюсь рукою стіни, закриваю очі. Стіна мовчить. Холодний, шорохуватий і трохи вологий свідок історії. Проходжу браму. Колись тут стояли вартові. Ось їхній камін зі складеними дровами, де вони грілись у холодні ночі. Дитинець – внутрішнє подвір’я замку видається зовсім невеличким.

      Ось – здоровенне колесо, крутячи яке, діставали воду із колодязя глибиною понад сорок метрів. Кажуть, часом цю роботу навіть доручали спеціально навченому ведмедеві. Від цієї води залежало життя всього замку – під час облоги, коли води ззовні було не дістати, покладались лише на цей єдиний колодязь. Тут також знаходиться так звана «татарня» – місце для утримування полонених.
      З одного крила замку до другого веде невеличкий критий коридорчик, з якого відкриваються прегарні види на околицю. Якщо не взяли з собою фотоапарата – пошкодуєте.

      Практично весь перший поверх замку та підземелля займав простолюд та обслуга замку. Знать жила на верхніх поверхах. Саме там, десь нагорі, народився майбутній король Ян ІІІ Собєський. Про його народження розповідають легенди. Кажуть, сама природа провістила народження великого правителя. Того дня, коли його матінка страждала від пологових мук, надворі вирувала страшенна злива. Небо почорніло як уночі, а блискавиці раз-у-раз рвали його на шматки.

      І ось, коли хлопчик нарешті народився, блиснула така блискавка, що стало видно, мовби запалили тисячі свічок. Коли новонародженого поклали на мармуровий стіл, він раптом тріснув, ніби був зроблений із м'якого та крихкого дерева. Так це чи ні, але всі місцеві мешканці і літописи божаться, що так було. Стола цього тут уже нема, кажуть, один із власників Підгорецького замку вивіз його до себе, де використовував як вівтар у своїй алхімічній лабораторії, зате є ліжко, де Ян ІІІ Собєський з’явився на світ. Тепер воно становить частину експозиції музею.

      До речі, експозиція музею тут дуже цікава – старовинні образи і цілі іконостаси, народна ікона, де, впевнена, ви, забувши про час, розглядатимете «Страшний суд». Помилуйтеся колекцією меблів, гобеленів, вишуканими камінами. Також обов'язково зверніть увагу на витвори генія української барокової скульптури – Йогана Пінзеля.
       Подекуди чи то збереглися автентичні, чи то настільки майстерно відтворені, що й не відрізнити від оригіналу, вас зачарують настінні розписи…

      А про каміни я вам розкажу ще дещо цікаве. Якби часом ви почули із каміна зітхання, ледь чутне чхання чи навіть чоловічий спів – не дивуйтесь. Це місцевий привид Адама Жолкєвського. Колись він до безтями закохався у прекрасну Марціану, дочку одного із власників замку Яна Даниловича. Закоханий не був дуже багатим, хоч і знатного роду. Ще, кажуть, мав не дуже добрі музичні здібності, тож набрид і батькові, і доньці жахливим виконанням серенад попід вікнами. Його в цьому домі не надто хотіли бачити за зятя.

      Після п'ятої відмови на руку та серце він, на порозі замку пообіцявши, що все одно до кінця віку кохатиме Марціану, вкоротив собі віку. Як самогубцю, нещасного закоханого двадцятиоднорічного Адама просто скинули у рів, оскільки, за тогочасними звичаями, він не мав права на християнське поховання. Тепер, кажуть, найчастіше його можна побачити саме біля одного із камінів під час місячної повні. Також вважають, що він є дуже небезпечним для самотніх панночок, що прогулюються замком. Тому дівчата мають тут гуляти лише з подругами чи кавалерами, причому тримаючись за руки.

      Ну, і коли вам захочеться трохи полоскотати собі нерви, порадівши тому, що народились саме у цей час, а не у часи прекрасних дам і трубадурів – зазирніть до катівні. Арсенал середньовічних засобів для роботи катів вразить вашу уяву. Але дітей туди краще з собою не брати.

      Ну і розповідаючи про Олеський замок, не можна не згадати святе ім’я подвижника, який практично поклав своє життя на вівтар його відродження. Це – Возницький Борис Григорович. Історик та мистецтвознавець, фанат, яких мало. Якби не він, хто зна, чи мали б ми зараз цей замок у такому стані, чи це були б лише такі ж руїни, як, скажімо, замок у Чорткові?