Підгорецький замок

      Один із моїх найулюбленіших замків – Підгорецький. Їжджу сюди час від часу ще зі шкільних років. Чому – пояснити не можу, але тут, поміж стін і мурів, посеред занедбаного гаю, що колись давно був прекрасним італійським садом, гарно думається. Зараз у замку проводиться реконструкція, і коли її нарешті завершать, впевнена, сюди охоче їздитимуть письменники та художники, бо це місце має якийсь особливий магнетизм та силу будити творчість.

      Підгірці – село особливе. Де ще можна зорієнтуватись у часі за сонячним годинником та подивитись на постоялий двір, де свого часу зупинявся сам Оноре де Бальзак? Також вражає уяву великий костел Воздвиження та Святого Йосифа, збудований у середині 18 ст. Оздоблений колонадою та скульптурою, щедро прикрашений розписами, він став усипальницею для багатьох знатних осіб.

      Просто навпроти костелу, простуючи через алею із величезних старих лип, колись, кажуть, тут також тішили око барвистими квітами численні клумби, наближаюсь до замку. Власне, коли говорити про саму будівлю, то це радше палац, аніж замок. Він поєднував у собі як оборонні, так і парадні функції, а відтак – не схожий більше ні на один замок, відомий мені.

      Щодо того, хто автор цього дива – думки розходяться: одні називають усім відомого Гійома де Боплана, інші – Андреа дель Аква, хоча, цілком можливо, що працювали над ним обидва. Боплан зводив оборонний комплекс, а Андреа дель Аква працював над будівництвом палацу з триповерховими павільйонами по боках і вежею. Звели цей палац-замок на замовлення польського коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського.

      Будівництво тривало упродовж 1635–1640 років. З трьох боків палац був оточений оборонним ровом, а всі службові приміщення разом із палацом утворювали у периметрі прямокутник, що мало б полегшувати його оборону. В’їзд до замку був через браму, прикрашену скульптурою із каменю. А над входом гостей зустрічав напис латиною: «Вінець ратних трудів – перемога, перемога – тріумф, тріумф – відпочинок».

      Тут і справді любили відпочивати. Палац пам’ятає пишні бенкети, що не змовкали по кілька тижнів, полювання, ночі, коли небо прорізали безліч феєрверків.
      Гуляю парком. Поросле мохом і почорніле вивітрене каміння, відточена вітром та негодою скульптура… Кажуть, шкода була б ще більшою, але камінь обробляли спеціальним розчином із сироватки та дубової кори, мовляв, це робило його міцнішим та стійкішим.

      Замок зачаровує не лише красою архітектури. У нього також цікава містична історія.
      Повідають, що мав він багато власників. Та найцікавішим був, мабуть, Северин Жевуський, алхімік, мандрівник та колекціонер, шукач скарбів та пригод. За його хазяйнування тут містилась величезна колекція живопису та художніх меблів, зброярня та бібліотека, рівних яким було мало. Сюди приїжджали просто помилуватися і подивуватися розкоші та смаку господаря. У замку не стихали звуки музики та сміх.

      Та, тим не менше, саме із ним пов’язана одна із наймоторошніших легенд Підгірців. Кажуть, Жевуський одружився дуже пізно, узявши за дружину дев'ятнадцятирічну дочку збіднілого, але дуже знатного шляхтича. Дівчина не любила його, та противитись батьківській волі не сміла. Усі дні бідолашна блукала парком, ховалась десь у закутках і плакала.
      Все це тільки злило її чоловіка, який вирішив, що холодна із ним Марися мусить таки його зраджувати. Одного разу у запалі ревнощів він нібито заволік її до підвалу, де й убив та замурував у стіну.
      Інша версія твердить, що убив він Марисю для того, щоб із її крові видобути для себе еліксир вічної молодості у своїй алхімічній лабораторії. Так це чи ні, але вже упродовж століть люди бачать у замку час від часу привид молодої жінки, чують цокання її підборів. Шкоди вона не робить, нікого не лякає. Кажуть, вона просто просить. Аби за неї молились, знайшли її тіло та поховали.
      Час від часу приїздять знімальні групи із телебачення, мисливці на привидів та інші бажаючі їй допомогти, але, на жаль, поки що ніхто не зміг зарадити бідній Марисі.

      Замку дісталось і під час воєн, коли убрання його пограбували і розтягнули у різні боки солдати-мародери, а пізніше, коли у радянські часи тут містилась туберкульозна лікарня, спалахнула пожежа. Усі внутрішні перекриття були із дерева. Сухе дерево, лак, фарби… За кілька хвилин замок перетворився на смолоскип. Та стіни встояли.

      Уціліли кам’яні каміни, портики над дверима, збереглась загальна архітектура – анфілади залів просто зачаровують, а милуватись майстерною різьбою, блукати таємничими підземеллями та палацовим парком, насолоджуватись ароматом материнки, яка росте тут на кожному кроці, просто лежати на траві і дивитись в небо можна і сидячи коло замку…
      Я таки вірю, що рано чи пізно, тут таки буде якийсь хостел для письменників та художників. Не даремно ж сюди їздив і Бальзак! І відчуваю: любовні пригоди тут зовсім ні до чого. Бо тут добре пишеться, хай би хто що казав!