• Повернутися
  • Увійти
  • Регістрация

Софія Київська

Тут говорить мовою історії вічність
      Київ – місто божевільної суєти, шуму машин, метро, тисяч і тисяч перехожих, що кудись поспішають. Здається, нема тут місця спокою. Кажуть, Київ потопає у прагматизмі, підприємливості, кажуть, нема тут місця думкам про вічне. Люди працюють до повного знеможення, потім знесилено падають, аби потім підскочити, ніби тебе вжалила бджола, і бігти далі. Або ж не піднятись взагалі. Кажуть, великі міста здатні пережувати і проковтнути особистість, перетворити тебе на свою часточку, зробити тебе таким, як потрібно йому. Та я так не вважаю. Київ – місце, де по-справжньому б’ється серце України. І є в Києві куточки, які люблю усім серцем.
© md-ukraine.com
      А ще я знаю місце, де просто посеред Києва панує тиша. А ще – тут можна почути, як говорить до тебе мовою історії вічність. І що найдивовижніше – місце це просто у центрі столиці.
       Неквапливо підіймаєшся від Хрещатика догори між вузенькими будиночками з потемнілими від віку стінами. Це не той Київ, виставлений на показ перед туристами – чепурний, із барвистими фасадами з ретельно відреставрованою та вибіленою ліпниною, який вечорами потопає у неонових вогнях.
Догори

Площа, де творилась наша історія

© md-ukraine.com
      Тут він інший. Тут ти чуєш кожен свій крок, навіть коли поруч товпляться сотні людей. Софійська Площа. Місце, де колись давно кияни вітали Богдана Хмельницького з перемогою над поляками, місце, де проводились численні віча та мітинги,міце, де лише кілька років тому, стояли намети повстанців-майданівців, диміла польова кухня і люди зустрічали кожен ранок із надією таки побачити захід сонця.
       Навпроти Святої Софії Київської височить Михайлівський Золотоверхий собор – святе місце усіх українських борців за Свободу.
Догори
© Fotoswetik/commons.wikimedia.org
      Поруч із ним – пам’ятник княгині Ользі, Святим Кирилу та Мефодію. Подейкують, у радянські часи на цьому місці під час будівельних робіт було знайдено рештки якихось будівель, але чомусь усе було вирішено таки, у кращих традиціях окупаційної влади «закатати у цемент».
       Простуєш далі. Пам'ятник Хмельницькому. Позеленілий від часу бронзовий пам’ятник, без якого просто не уявляєш собі ні Києва, ні України.
Догори

Диво, зіткане із туману і сонячного світла

© Elya/commons.wikimedia.org
      А далі перед тобою постає величне диво, немов зіткане із волокон туману і сонячного світла – Свята Софія. Ніжно-блакитні тони і вишукана сліпучо-біла ліпнина. Проходиш під аркою, і, здається, саме серце починає битися тихіше, аби ненароком не потривожити тиші тисячоліть.
       Дзвіниця, збудована на кошти великого сина України, гетьмана та мецената Івана Мазепи.
Догори
© Wildcatjane/commons.wikimedia.org
      Із старих оригінальних дзвонів залишився лише один. Його так і називають – Мазепа – на честь гетьмана. Дзвони величезні, та дзвонять тепер вони рідко – вібрації можуть нашкодити самому храму. Він і так в минулі роки зазнавав школи та руйнувань. Було все: і пожежа, і землетрус, та й самі люди не раз шкодили йому не гірше стихії. Проте минає все, а Софія стоїть.
Догори

Фрески, мозаїки, графіті та...

Photo from commons.wikimedia.org
      Славиться Софія своїми фресками, які зображують як княжу родину, причому, як вважають учені, не Ярослава Мудрого, а Володимира Святославовича! - так і прості побутові сцени. Зокрема на одній із стін можна побачити «гудців» та «скоморохів» - носіїв світської мізичної традиції. Цікаво, бо ж церква не вважала їх носіями сакрального, святого, швидше навіть навпаки. За середньовічними традиціями їх мали за прямих спадкоємців язичницької культури, то ж тут маємо чи не унікальне явище у світовій культурі. І це при тім, що інструментальна музика у православ’ї сама по собі вважалась гріховною.
      Виконання фресок вимагало від митця великого зосередження та швидкості виконання. Оскільки писали їх по сирій штукатурці, тож художник мав закінчити роботу до висихання штукатурки. Фрески надзвичайно довговічні, міцні і не мислимі поза межами будівлі, де вони виконані.
Догори
© Gotenot/commons.wikimedia.org
      Викликають величезне зацікавлення і софіївські графіті, які упродовж століть залишали на стінах прості люди. Вони вірили, що те, що написане на стінах святого храму, мусить збутися. Є також записи із датами, один із них стосується дати смерті Ярослава Мудрого. Стверджують, що вона відповідає даті, засвідченій у літописах.
       Ярослав Мудрий також прагнув найти спочинок у стінах цього храму. Тут і досі зберігається його саркофаг різьблений мармуровий. Ще на початку ХХ століття там покоїлись тіла великого князя та його дружини Інгігерди, дочки шведського короля Улофа Шетконунга.
Догори
© Yulia Blonska/flickr.com
      Та найбільше диво Софії Київської - золотофонні мозаїки. Прадавній канон зображення богині, який трапляється ще на рушниках та писанках – із піднятими догори руками. Українці таке зображення називали Берегинею, або ж просто Богинею. Греки – Орантою, що означає ту, що молиться. Кияни вірять, що свята Оранта київська – їхня захисниця, а тому, доки існуватиме вона, доти непорушно стоятиме сам Київ. Зображення побудовано із врахуванням деяких оптичних ілюзій: тому, хто заходить до храму, здається, що Оранта, яка височіє над вівтарем, робить крок до нього. Тому, хто стоїть перед вівтарем – що вона сидить на незримому троні. Та коли дивитись на неї із другого поверху храму, звідти, де були колись місця для молитовного усамітнення князя, його родини та найближчого оточення – Оранта стоїть і дивиться просто в очі. Є особливість і у викладанні золотої смальти – за рахунок того, що шматочки покладені під різними кутами, не залежно від напрямку світла, золотий фон виблискує завжди.
Догори

Доки стоятиме Софія, доти й бути Україні

© Margulis Maria/commons.wikimedia.org
      Вівтар Софії Київської – стрункий та вишуканий, щедро оздоблений дорогоцінними металами. Та для мене особисто цінність його не в сріблі-золоті. Тут, біля цього вівтаря по-іншому думається і дихається. Тут відчуваю присутність тисяч простих трудівників, міщан, бояр і князів. Я дихаю з ними одним повітрям. Стою на тій же землі. У моїх жилах струменить та сама кров. Він – жива історія мого народу.
Догори
Writer: © Liliya Musihina

      Я запалюю тут свою свічечку і ставлю поруч із їхніми.
       І розумію: доки стоятиме Софія, доки приходитимуть сюди мої онуки і правнуки, існуватиме й Україна.

Координати

м. Київ
вул. Володимирська, 24
01001