Софія Київська

      А ще я знаю місце, де просто посеред Києва панує тиша. А ще – тут можна почути, як говорить до тебе мовою історії вічність. І що найдивовижніше – місце це просто у центрі столиці.
       Неквапливо підіймаєшся від Хрещатика догори між вузенькими будиночками з потемнілими від віку стінами. Це не той Київ, виставлений напоказ перед туристами – чепурний, із барвистими фасадами з ретельно відреставрованою та вибіленою ліпниною, який вечорами потопає у неонових вогнях.

      Тут він інший. Тут ти чуєш кожен свій крок, навіть коли поруч товпляться сотні людей. Софійська площа. Місце, де колись давно кияни вітали Богдана Хмельницького з перемогою над поляками, місце, де проводились численні віча та мітинги, місце, де лише кілька років тому стояли намети повстанців-майданівців, диміла польова кухня і люди зустрічали кожен ранок із надією таки побачити захід сонця.
       Навпроти святої Софії Київської височить Михайлівський Золотоверхий собор – святе місце всіх українських борців за Свободу.

      Поруч із ним – пам’ятник княгині Ользі, Святим Кирилу та Мефодію. Подейкують, у радянські часи на цьому місці під час будівельних робіт було знайдено рештки якихось будівель, але чомусь усе було вирішено у кращих традиціях окупаційної влади «закатати у бетон».
       Простуєш далі. Пам'ятник Хмельницькому. Позеленілий від часу бронзовий пам’ятник, без якого просто не уявляєш собі ні Києва, ні України.

      А далі перед тобою постає величне диво, немов зіткане із волокон туману і сонячного світла – Свята Софія. Ніжно-блакитні тони і вишукана сліпучо-біла ліпнина. Проходиш під аркою, і, здається, саме серце починає битися тихіше, аби ненароком не потривожити тиші тисячоліть.
       Дзвіниця, збудована на кошти великого сина України, гетьмана та мецената Івана Мазепи.

      Із старих оригінальних дзвонів залишився лише один. Його так і називають – Мазепа – на честь гетьмана. Дзвони величезні, та дзвонять тепер вони рідко – вібрації можуть нашкодити самому храму. Він і так в минулі роки зазнавав шкоди та руйнувань. Було все: і пожежа, і землетрус, та й самі люди не раз шкодили йому не гірше стихії. Проте минає все, а Софія стоїть.

      Славиться Софія своїми фресками, які зображують як княжу родину, причому, як вважають учені, не Ярослава Мудрого, а Володимира Святославовича! - так і прості побутові сцени. Зокрема, на одній із стін можна побачити «гудців» та «скоморохів» - носіїв світської мізичної традиції. Цікаво, бо ж церква не вважала їх носіями сакрального, святого, швидше навіть навпаки. За середньовічними традиціями їх мали за прямих спадкоємців язичницької культури, то ж тут маємо чи не унікальне явище у світовій культурі. І це при тім, що інструментальна музика у православ’ї сама по собі вважалась гріховною.
      Виконання фресок вимагало від митця великого зосередження та швидкості виконання. Оскільки писали їх по сирій штукатурці, тож художник мав закінчити роботу до її висихання. Фрески надзвичайно довговічні, міцні і не мислимі поза межами будівлі, де вони виконані.

      Викликають величезне зацікавлення і софіївські графіті, які упродовж століть залишали на стінах прості люди. Вони вірили, що те, що написане на стінах святого храму, мусить збутися. Є також записи із датами, один із них стосується дати смерті Ярослава Мудрого. Стверджують, що вона відповідає даті, засвідченій у літописах.
       Ярослав Мудрий також прагнув найти спочинок у стінах цього храму. Тут і досі зберігається його саркофаг різьблений мармуровий. Ще на початку ХХ століття там покоїлись тіла великого князя та його дружини Інгігерди, дочки шведського короля Улофа Шетконунга.

      Та найбільше диво Софії Київської - золотофонні мозаїки. Прадавній канон зображення богині, який трапляється ще на рушниках та писанках – із піднятими догори руками. Українці таке зображення називали Берегинею, або ж просто Богинею. Греки – Орантою, що означає ту, що молиться. Кияни вірять, що свята Оранта київська – їхня захисниця, а тому, доки існуватиме вона, доти непорушно стоятиме сам Київ.
      Зображення побудовано із врахуванням деяких оптичних ілюзій: тому, хто заходить до храму, здається, що Оранта, яка височіє над вівтарем, робить крок до нього. Тому, хто стоїть перед вівтарем – що вона сидить на незримому троні. Та коли дивитись на неї із другого поверху храму, звідти, де були колись місця для молитовного усамітнення князя, його родини та найближчого оточення – Оранта стоїть і дивиться просто в очі.
      Є особливість і у викладанні золотої смальти – за рахунок того, що шматочки покладені під різними кутами, незалежно від напрямку світла золотий фон виблискує завжди.

      Вівтар Софії Київської – стрункий та вишуканий, щедро оздоблений дорогоцінними металами. Та для мене особисто цінність його не в сріблі-золоті. Тут, біля цього вівтаря, по-іншому думається і дихається. Тут відчуваю присутність тисяч простих трудівників, міщан, бояр і князів. Я дихаю з ними одним повітрям. Стою на тій же землі. У моїх жилах струменить та сама кров. Він – жива історія мого народу.