Запорізька Січ. Хортиця

      Кілометри доріг, запах розплавленого асфальту, вигоріла трава. В небі пропливають отари біло-сивих хмар, десь далеко на обрії, видніється якась шахта.
       – Тут, у нас, добувають марганцеву руду, розповідає місцевий житель, витираючи з чола піт. – Cкілько років тут живу, а звикнути не можу. Спека така щороку, як в пеклі.

      Вдивляюсь у його профіль. Байдуже, що нема козацького чуба, а до спини пристала мокра майка із якимось написом на англійській мові, а не вишиванка із лляного чи конопляного полотна – все одно природу не надуриш – козак.
       – Ми тут із діда-прадіда жили. Тепер село наше зветься Новокиївка, раніше – Грушівка. Знаєш, хто його заснував?
       Заперечно махаю головою.
       – Сам Сірко! – гордо говорить мій супутник. – От приїдемо з тобою на Хортицю, я тобі таке покажу!

      Їдемо. Дорога. Поля, де довірливо зазирають сонцю в очі мільйони соняшників, баштани з пузатими гарбузами і динями. Спека. Раптом посеред поля – величезний курган.
       – Бачиш? – показує мій водій рукою. – Курган.
       Гордо так говорить, мовби сам насипав.
      – Бачу.
       – Ото колись давно ще цей курган тут стояв. Давно. Ще до наших дідів і прадідів. А потім на курганах, ми ще називаємо їх тут могилами, стали козаки своїх вбитих хоронити. Зберуться всі, викопають на самому верху могилу, опустять братчика, а самі шапками землі наносять і отако поховають. Зітхнув: – Да… нема вже такого… І от ще, будеш у нас, зайди. Я тобі покажу місце, де сам Сірко умер.
       І він розказав про те, що хтось із людей поставив на місці загибелі пам’ятник. Красивий, гранітний, оздоблений бронзою. А нелюди оту бронзу з нього обдерли. Він зітхнув:
       – Важко це все…
      Раптом повіяло прохолодою.
      – Чуєш? – звернувся він до мене. – Дніпро дише.

      Ще кілька кілометрів і ми в’їхали в Запоріжжя. Шум міста, засилля людей та машин. Ще трохи і ми на місці. Острів Хортиця. Наш острів. Козацький!
       Тепер тут заповідник. Тиша. Багато трави, багато повітря. Ліс. Дихається легко і глибоко. Колами складені великі камені, а художня освіта і години, проведені за підручниками з історії культури давнього світу, дозволяють мені класифікувати їх як кромлехи. Кажуть, вони пов’язані ще зі скіфами. А я так думаю, може й давніші… Учені часто проводять тут різноманітні дослідження, тут працює археологічна експедиція і завдяки їм ми маємо можливість дізнатись про себе все більше і більше.

      Хоч і ходять тут туристи та любителі старовини, але їх радше сприймаєш як привиди сучасності. Ще один такий привид височіє онде справа – Запорізька ГЕС. Та місце таке сильне, настільки просякле історією та духом нації, що розчиняєшся в ньому і почуваєш себе часткою творення чогось вічного і правильного. Неподалік ГЕС зеленою плямою вимальовується ще один острівець.

      Він не такий великий як Хортиця – та що там казати – Хортиця ж найбільший острів України, проте якийсь дуже вже милий. Як на картинці.
      – Що це за острів?
      – От що тут скажеш? Жінка є жінка! - сміється мій супутник. – Ти ж знаєш, що жінкам на Хортицю було зась ходити. Але ж усі живі люди… Так ото був такий собі «острів побачень», де козаки з жінками зустрічались.

      Жартуючи, йдемо до Січі. Оточена дерев’яним частоколом, ніби й досі тут живуть ті, хто готовий боронитись і боронити. Так, тут і справді зробили реконструкцію Запорізької Січі, з куренями, церквою. Чомусь захотілось плакати і молитись за Україну. Кудись поділись жарти.
      Коло самої Січі – мортири. Далі від них у густій траві кудись біжить стежка. Щось стукає у скронях і каже: «Йди!». Слухаю внутрішнього голосу. Стежка закінчується біля великого каменя з написом. Вчитуюсь. Тут колись планують поховати великого мученика за Україну Петра Калнишевського. Господи, там – зірвали із пам'ятника бронзу, тут – кенотаф замість могили. Десь в горлі закипає клубок і самі собою стискаються кулаки.

      Ось вона – Січ. Поруч із наметами з дешевою китайщиною продають свої вироби майстри народних ремесел. Прецікаві полтавські рушники, різьба по дереву, кераміка. Обираю простого і звичайного дитячого свищика, але зробленого руками людини, що все життя віддала глині. Дитина зрадіє. І мені приємно.

      Стоять собі рядками маленькі хатинки, посеред Січі – церковця. Чомусь саме так, ніжно і по-дитячому хочеться її називати. Закриваю очі і ніби чую козацький сміх, дзвін шабель. Спів:
       Ой чи пан чи пропав -
       Двічі не вмирати,
       Гей, нумо, хлопці до зброї!

      По морю гуляти,
       В герці вигравати,
       Вдаримо в гармати!..
       Здається, відкрию очі, і століть між мною і часом, коли Хортиця цвіла червоними жупанами, як і не було. Стою. Мовчу.
       Принишк і мій супутник. Видно, як і в мені, в ньому теж заговорила кров. Тепер ми не просто двоє шукачів пригод. Ми – зернини свого народу. Живі краплини його крові.

      Виходимо із Січі. Звертаємо до музею. Невеликий такий музейчик. Чесно? Не сподіваюсь від нього чогось особливого. Заходжу всередину. Перше, на що звертаю голову – череп із рогами тура. Прошу дозволу фотографувати. Дозволяють.
      І тут я розумію, що самою лише головою тура не обійдеться: колекція фрагментів зброї, чайка, яку дістали десь невідомо звідки, прекрасна збірка вишивки, де перехоплює подих від цікавезних рушників із зображенням дерев життя з бджолами та псами. Це вони – мої крилаті пси, охоронці дерева життя. Їх знали ще шумери. І ось вони, тут, на рушнику, на Хортиці!